Шлях до формування щасливої людини, процвітаючої країни, здорового суспільства пролягає через сотні перешкод. І сьогоднішня криза в світлі анексії Криму та гібридної війни на Південному Сході України має стати не приводом для чергового занепаду, а стимулом до дій. Для позитивних зрушень необхідно розуміння, що витоки благополуччя країни – в її єдності, в тому, щоб її громадяни відчували себе об’єднаними і захищеними. Однак жителі різних регіонів України мають різні традиції, історію, повсякденну мову спілкування, соціально-економічні умови і політичні погляди, що неоднозначно позначається на формуванні цілісної національної ідентичності українців.

За даними нещодавних досліджень Інституту соціальної та політичної психології НАПН України спільно з інститутом досліджень екстремізму, жителі Східного і Південного регіонів країни на 12% менше вважають себе здатними вплинути на суспільні процеси, ніж жителі Західного і Центрального регіонів. Розрізненість в уявленні українців про власну громадянську значущість, про приналежність до процесів, що відбуваються в країні, може привести до нерозуміння і навіть до дискримінації тих, хто далекий від усвідомлення себе патріотом.

До цього додається вторинна травма – необхідність контактувати з незнайомим середовищем, зустріч зі звинуваченнями в соціально-політичних проблемах, прийняття ролі ізгоя або «цапа-відбувайла». Така обстановка для дітей перетворюється на справжнє пекло.

Соціально-психологічна дезадаптація постраждалих дітей є для України серйозною небезпекою, адже через кілька років травмовані діти подорослішають, а в їх спогадах залишаться страждання і вигнання, і на країну чекає ціле покоління непроукраїнськи налаштованих людей. А це — міна уповільненої дії.

У складній ситуації опиняються діти, яких війна торкнулася з іншого боку, – чиї батьки або навіть матері встали на захист цілісності країни. І особливо гірко те, що не всі повертаються до своїх родин, – війна сліпа і безжальна. Втрата батька перевертає світ дитини, а усвідомлення трагічної смерті, з вини інших – це глибокий шрам.

Діти-війни — це покоління, яке тільки проходить етап соціалізації, формування внутрішнього «я» і майбутнього зовнішнього, колективного «ми» – політичної та громадянської культури всього народу. Неможна ігнорувати брак у них усвідомлення власної національної ідентичності, перенесені жахи від військово-політичних дій, неприйняття в новому середовищі, відсутність ресурсів для повноцінного життя. З цими психологічними проблемами потрібно боротися не тільки на особистісному, але і на соціальному рівні. Адже національна ідентичність і сила держави формується, коли люди залучені в загальну ідею, поважають свої звичаї, традиції, люблять свій народ, вміють спільно вирішувати проблеми, продуктивно комунікувати і взаємодіяти у процесі значимої діяльності. Соціально-психологічна допомога дітям війни та дітям бійців АТО, патріотичне виховання дітей-переселенців є невідкладним завданням в роботі всіх небайдужих до побудови благополучної, сильної та самодостатньої України!

Але і ті, чиї батьки змогли повернутися додому, виявляються в групі ризику внутрішньоособистісних і поведінкових розладів. Це може бути викликано як різкою зміною обстановки в сім’ї, психологічною напругою, так і в рази збільшеним почуттям соціальної несправедливості, а також під впливом інших факторів. Спотворена картинка сприйняття світу дитиною через призму війни не може не залишати своїх небезпечних слідів.

Сьогодні формулювання «діти війни» не має на увазі того старшого, морально сформованого населення, яке народилося перед і під час Другої Світової війни. Сьогодні діти війни – це 1,7 млн. дітей у буквальному значенні цього слова, це діти-переселенці, діти, які продовжують перебувати на окупованих територіях, діти, чиї батьки віддавали свої життя за незалежність України. Це ті самі діти, які бачили танки, військову техніку, бойові дії, які ставали свідками руйнувань, поранень і смерті …